У запровадженні форми звернень через петиції Чернівецька міськрада серед органів місцевого самоврядування України виявилася «попереду планети усієї», зробивши це однією із перших. Щоправда, самі петиції викликають неоднозначне враження. Очевидно, така форма розвитку демократії, характерна для багатьох розвинутих країн, у нас приживається у дещо викривлених формах, враховуючи усі наші пострадянські фантомні болячки.
Для того, щоби зрозуміти для чого існують петиції, яка їхня ефективність, як і для чого ними користуються та які завдання вирішують, повернемося до історії. Наразі електронні петиції як інструмент взаємодії суспільства і влади існують у понад 70 державах. Головна мета такого документу – звернути увагу суспільства або влади на проблему у сфері політики, економіки тощо.
Термін «петиція» (petitio) з латинської перекладається як пошук, вимога, прохання. Петиція – це колективне письмове звернення громадян з того або іншого питання, яке подається главі держави чи іншим органам державної влади та місцевого самоврядування.
Така форма розвитку демократії, характерна для багатьох розвинутих країн, у нас приживається у дещо викривлених формах, враховуючи усі наші пострадянські фантомні болячки
Перші петиції як звернення до офіційної влади з’явилися ще у стародавньому світі. Так, ще за часів правління давньоримського імператора Гордіана ІІІ (ІІІ ст.) фракійські селяни намагалися відправити петицію до влади через одного з гвардійців-земляків про утиски з боку військових.
Серед найбільш відомих петицій у світовій практиці – англійська Петиція про право 1628 року, в якій було оформлено одну з головних вимог англійської буржуазної революції – обмеження абсолютної влади монарха.
Відсутність можливості у населення північноамериканських англійських колоній звертатися до короля з петиціями стало одним з приводів початку Війни за незалежність США.
Офіційний статус петиції в Англії отримали ще за часів правління короля Генріха IV (1399–1413), коли депутати парламенту складали петиції у великий зелений мішок за кріслом спікера палати громад. У 1660 році подання петицій заборонили. І лише у ХІХ ст. у Великій Британії відновили роботу з петиціями.
«Народні петиції» з’явилися відносно недавно. У 1838 році Лондонська спілка робітників розробила програму політичних реформ «Народна хартія» та організувала збір підписів під петицією з текстом відповідного законопроекту. Заходи розробників «Народної хартії» тривали рік, коли до парламенту було подано документ, який своїми підписами підтримали 1,2 мільйона підданих корони.
Державою, що започаткували практику електронних петицій, вважається також Великобританія. Спочатку електронні петиції запрацювали на регіональному рівні, а з часом дія Інтернет-петицій поширилася на всю країну. Першою петицією стала ініціатива громадської організації Всесвітній фонд дикої природи (WTF) про створення національного парку в частині прибережних територій.
Петиції поділяються на імперативні (обов’язкові до розгляду) та консультативні (правових наслідків така петиція не має). Поки в Україні відсутня чітка ідентифікація особи, яка підписує петицію, петиція є консультативною. Саме такі петиції запроваджено в нашій країні.
Щодо петицій існують і обмеження. Зокрема, у змісті електронної петиції в Україні забороняються: заклики до повалення конституційного ладу, заклики до порушення територіальної цілісності, заклики до вчинення терористичних актів, пропаганда війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, інформація, що принижує честь і гідність, права і законні інтереси осіб, матеріали порнографічного та сексуального характеру, передвиборчі матеріали, комерційні та рекламні матеріали.
У Чернівцях електронна петиція має зібрати 250 підписів громадян. Збір підписів триває місяць. Після цього петиція, якщо вона не містить вищенаведених обмежень, подається на розгляд відповідної структури, чи посадової особи у чиїй компетенції перебуває питання, що пропонується на розгляд. Тобто або це міськрада, або міськвиконком, або міський голова, або окрема посадова особа органу місцевого самоврядування (у даному випадку Чернівецької міськради). І ось тут ми і стикаємося із проблемою не надто ефективного механізму дії петицій. Наприклад, якщо хтось із чернівчан (а такі, повірте, є у 250 тисячному місті у достатній кількості), запропонує прорити тунель під річкою Прут у районі пляжу, щоби там вільно пересувалися відвідувачі, і це набере 250 голосів, то міськрада буде розглядати це питання. Зважаючи ж на те, що у нинішньому складі депутатів міськради є досить таких, які лише чекають приводу щось обговорити, щоби їх показали по телевізору, чи щоби ця маніловська ідея потрапила у місцеві ЗМІ, питання може розглядатися не одну годину і завадить вирішенню більш реальних і необхідних для життєдіяльності міста питань.
Інша проблема. Закон не передбачає, що петиції, які суперечать ухваленим законодавчим актам, не можуть розглядатися. Вони розглядаються, оскільки набрали необхідну кількість голосів. Тому, якщо ми поглянемо на сайт міськради у розділ петицій, то побачимо, що значна частина їх – це петиції про так зване перейменування вулиць – перейменувати вже перейменовану вулицю, повернути перейменованій вулиці стару назву тощо. Частина із таких петицій є з відвертими елементами політичних провокацій (петиція про перейменування вулиці Ватутіна, де знаходяться обласна і міська ветеранські організації, на Бандери, яка була позитивно розглянута міськрадою), або викликають питання щодо наявності психічного здоров’я і хоча би мінімальних елементів людської моралі в особи, яка є автором петиції, не кажучи вже про елементарні знання історії свого міста (петиція про перейменування вулиці колишнього керівника міста Павла Каспрука на вулицю Буковинського віча). Насправді, необхідність появи у Чернівцях вулиці Буковинського віча існує давно – з моменту проголошення Україною незалежності, але вирішити це питання не спромоглися з різних причин ні колишня міська пострадянська влада, ні депутати декількох скликань. Очевидно, не надто прагнуть реально вирішити це питання і нинішні депутати та автори вищезазначеної петиції. Хоча на, мою думку, такою вулицею могла би стати вулиця Гагаріна (саме нею у 1918 році до Чернівців на віче їхали делегації з Кіцмані, Заставни та сіл тієї частини Буковини), а не вулиця Каспрука, якої у ті часи не існувало. Втім, наразі в наявності є лише петиція-провокація про перейменування вулиці Каспрука (очевидно лише тому, що нинішній мер – син Павла Каспрука Олексій не влаштовує на посаді декілька груп «щасливих власників заводів, газет і пароплавів» та голосів виборців, що дозволили їм осісти у сесійній залі міськради). Втім, у таких петиціях хоча би присутня причина – політичний піар, чи місцевий базарний різновид політичної боротьби, але є чимало петицій відверто абсурдних – побудувати на місці пам’ятника-танка Макдональдз або продати будівлі ОДА та управлінь СБУ і МВС. Якби вони набрали необхідних 250 голосів, їх змушені би були теж розглядати…
Втім, не все однозначно погано. Є чимало петицій, які містять конкретні прохання чи пропозиції до органів місцевого самоврядування. Найчастіше звертаються з пропозиціями щодо вирішення житлово-комунальних, транспортних проблем та питань благоустрою. Втім, усі ці петиції більше схожі на чолобитні – «просимо виділити кошти», «заасфальтувати», «замінити», «забетонувати» тощо. Звичайно, окремі позиції по цих петиціях будуть з часом включені у план фінансування робіт, але навряд чи кардинально вирішать житлово-комунальні чи транспортні проблеми того чи іншого мікрорайону. Та все ж вони сприяють тому, що члени територіальної громади Чернівців стають небайдужими до розвитку своїх мікрорайонів.
Очевидно, що найшвидше з усіх таких петицій буде реалізована петиція, де мешканці просять облаштувати сквер імені музиканта Андрія Кузьменка на вулиці Небесної сотні поблизу гуртожитків ЧНУ.
Якщо хтось запропонує прорити тунель під річкою Прут у районі пляжу, щоби там вільно пересувалися відвідувачі, і це набере 250 голосів, то міськрада буде розглядати це питання
Чимало серед петицій і таких, що зовні виглядають ніби грамотно, пристойно, але насправді є абсурдними за своєю суттю чи механізмом реалізації. Їх наявність – це наслідок низького рівня політичних, юридичних, технічних, економічних, управлінських знань представників територіальної громади, які ці петиції подають та підтримують. Тобто, наразі йдеться про загальний низький рівень політичної та управлінської культури громади та нерозуміння нею повноважень, функцій і дій органів місцевого самоврядування.
Серед таких – пропозиція про встановлення веб-камер у кабінеті міського голови, що набрала необхідну кількість голосів, пропозиція замінити бруківку на вулиці Головній на асфальтове покриття, петиція про регулювання міськрадою тарифів на таксі для проїзду в райони Садгори і Роші, петиція-прохання про зменшення тарифу на централізоване водопостачання села Погорилівка Заставнівського району тощо.
Водночас, серед петицій, які відкрили для людей ще один механізм впливу на органи місцевого самоврядування міста та взаємодії з ними, бракує (вони фактично відсутні) петицій, які стосуються реальних механізмів зміни системи управління у різних сферах життєдіяльності міста, вироблення нових підходів до організації управління, забезпечення контролю громади за діяльністю обраних і призначених осіб органу місцевого самоврядування, розвиток самоврядних механізмів управління за участю громади (тут міськрада дещо навіть випереджає авторів петицій, пропонуючи сама механізми взаємодії із громадою, але пасивна громада не надто ними поспішає користуватися).
Чому ситуація наразі є саме такою? Очевидно з тієї причини, що вироблення і подача петицій такого характеру потребує більше часу, знань, зусиль і колективної праці, ніж петиції про перейменування перейменованих вулиць чи заміну танка на Макдональдз.
Втім, можливість подавати петиції вже є кроком уперед у розвитку демократичних механізмів управління громадою. Кроком, що збільшив кількість можливостей впливу громади та окремих її членів на місцеву владу. А з часом, можливо, з’явиться і якість петицій, які з Інтернет-іграшок певної частини просунутих, активних і небайдужих користувачів всесвітньої павутини перетворяться у впливовий фактор представницької демократії та можливість міняти не лише асфальт перед під’їздом, але й усю систему надання комунальних та управлінських послуг мешканцям того самого під’їзду.
Олексій Мартинюк.
Джерело: http://42.cv.ua/u_ratushi/66-petyciyi-internet-rozvaga-chy-uroky-demokratiyi.html
